Село.

[nazlo_vsemu]

Vitalii Chepynoga

Поїхав в село привітать батька з 85-річчям.

Зайшов у хату. На кріслі стояв на задніх лапах молодий чорно-білий кіт і занімався якимись тібетськими практиками. Тобто – підкидав обома лапами носок угору і дивився, як він на нього падає зверху…

Влітку кіт жив надворі і в сараї, і його не звали ніяк. Але з наступлєнієм холодів, на короткому сімейному совєті, його було вирішено пустить в хату. Кіт согласився… В звязку з повишенієм соціального статусу йому присвоїли кодове ім’я. Тепер його звать Мирон…

Мирон побачив мою собаку і дуже здивувався, а собака зраділа. Але потім кіт вигнувся в красіву правильну дугу, настовбвурчив мєх, зашипів і ретірувався з хати майже по потолку в кілька сильних точних прижків… До самого мого від’їзду він більше в хату на заходив. Сидів надворі з вираженієм ліца, яке можна назвати так: “Якого хера ви сюди приїхали – без вас мені тут краще”… Іногда стрибав на зовнішнє підвіконня і заглядав у хату… Со злостю і нєдовєрієм…

Правда, кусок куриці, який я йому дав, – з’їв. Але якось так, начебто нехотя і спустя рукава, без реверансів і благодарностєй в мою сторону. Тіпа, не дуже то воно мені й треба було… Уніжаться я не буду, - понятно?

Привіз батькові на подарок зімні ботинки з мєхом (ну і бритву, понятноє дєло). Батько якраз вийшов надвір. – Ти куди? – питаю… - Піду, курям дам, - сказав батько… Курі в цей час стояли за сєткою і вніматєльно вслухалися в наш діалог. Вони знають, що коли до них ідуть, то це – або годувать, або забирать яйця, або убивать… Інших альтернатив не існує. Ну, годують і забирають яйця все-таки частіше чим убивають… Шо вже хорошо… Руська рулєтка, в общим така…

Показав батькові подарочний ботинок… Він його покрутив в руках і спитав с разочарованієм: шо, тіки один?

- А ти хотів все і зразу? Другий привезу на Різдво, - тупо пожартував я…

Сіли за стіл. Батько підійшов до столу і настороженно взяв банку щучої ікри, понюхав… - Що воно таке? – Шось молошне, - сказала мати. – Я молошного нехо, - сказав батько…

Вітя, а шо таке “блогер”? – спитала мати… Де ти таке почула? здивувався я. – Та звонила родичка і каже: ваш син блогер. То я так розстроїлася, що аж не спала цілу ніч… - Не розстраюйся, - кажу. Нічого страшного, хоч і хвалиться особо нічим… - Ти там будь скромнішим, - попросила мати… Добре, - кажу…

- А налий мені отого, - попросив батько, і показав пальцем на бутилку віскі. Налив, випив. “Ох і погане”, - каже… А потім додав: “Ну, крєпке”, - щоб уже зовсім віскі не обіжать…

- Ти веранду закрила, Катю? - спитав батько у матері. – Та нашо її закривать серед дня? - спитала мати. – Тю, ти шо не помниш як той у нас холодець поїв і вкрав чайник… - Хто? – спитав я. – Та той, покойний, як його… Не схотіли розвивать історію…

Потом мати сказала романтичний тост. Жив у нас в селі, каже, горбатий Петро, та ще й сліпий був на одне око… якось так, боком ходив… - Я помню Петра, - сказав батько, - він мене возив, коли я був головою сільради… - На чому возив? – спитав я… Та на підводі, на конях, на чому ж ше – сказав батько… - Петро був дуже негарний, даже коні його боялися…

Так от, - продовжила мати, - як випивав Петро за столом чарку-другу-третю, то казав всігда одну й ту ж фразу: “Все в мене хорошо! Але женився я не по любві… Вік минув зря”… - Так от, - я по любві заміж вийшла, - сказала мати. Поздоровляю тебе, чоловіче мій рідний… І чогось трохи заплакала… А потом гламурно відпила ковток віскі з колою… - А в мене добрий напиток, - каже… Давай я й тобі, Міша, добавлю кока-коли… - Не нада, - сказав батько… - Я нашої вип’ю

А батько згадав як ходив до матері гулять і вертався вночі, а йому дорогу перегородив великий собака. Батько зімітірував, що він бере в руки камінь і замахнувся. А собака, замість того, щоб утекти, побіг йому назустріч. Бо то був не собака, а вовк. Вовки не бояться каміння. То батько заліз на дерево і сидів там до ранку… Раньше було опасно фліртувать між селами…

Потім поговорили про політику. Ну, таке, нічого особенного. Обичне шоу Шустера в масштабах сільської хати… - Якісь люди вроді й розумні бувають, ну дурні, - сказав батько. - Завучка в школі каже: я голосувала за комуністів і за Мороза. – Нашо? – спитав батько… Бо хліб був по 16-ть копійок, - сказала завучка… А якже ти за їх за обох голосувала? - спитав батько. – А так, сказала, завучка, - і на тих поставила хрестик, і на тих… (думаю, саме завдяки й таким чудо-виборцям комуністи не добрали голосів, слава богу)… - Ну в большинстві люди нормальні, - сказав батько, вступаючись за честь і репрезентативну вибірку села…

Вранці зайшов сусід. Рік тому я йому позичив тисячу доларів. Позичив, бо син розбив “жигуля”, а зараз в селі склалася така общественно-економічна формація, що без “жигуля” – ну ніяк…

Прийшов віддавать борг. Каже: я б тобі доллари оддав, ну, по-перше, їх купить ніде, а по-друге, - вони січас дуже дорогі… - Да, сказав я, - доллари вони, сука, такі - подлі…

- Я бичків продав, каже… Я тобі дам десять тисяч гривень, ладно? І додав: бо в мене більш нема… - Та, не переживай, кажу, оддаси пізніше. – Пізніше нельзя, - сказав сусід. – Всі знають, що я бичків здав, я боюсь так гроші в хаті держать…

Віддав. Пішов додому, потім вернувся. – Я тобі, каже, на Новий год ще індичку заріжу. Здорова. Оце одну зарізали, то 16 кілограм, на весь стіл… - Та хай, кажу, ще живе індичка і радується жизні, - відповів я… - Ну, розберемся в общим, - сказав сусід…

Коли від’їжджав до Києва і проїжджав повз город, периферійним зрєнієм замітив у вікні на кухні Мирона. Він лежав зверху на радіо і, навєрно, слухав якусь музику. В мою сторону даже не глянув… Незавісімий пацан росте…