nazlo_vsemu | Бій під Крутами — героїчна сторінка історії України

Довідка: Битва пiд Крутами — битва, яка відбулася 29 січня 1918 р. поблизу селища Крути, на малій залізничній станцiї на вiдстанi 130 км вiд Києва. Битва тривала близько 5 годин і закінчилася поразкою українських загонів, які захищали підступи до Києва. Як така, битва не мала вирішального значення в перебігу військових дій, однак вона набула особливого значення в свідомості багатьох завдяки героїзму загону української молоді, яка загинула біля Крут. Під час поховання юнаків на Аскольдовій горі в Києві М. Грушевський назвав їх героями, Павло Тичина присвятив цьому героїчному вчинку вірша. У 2006 р. на місці битви встановили пам'ятник і на 80-ті роковини випустили пам'ятну гривню.

29 січня Україна відмічає День пам'яті героїв, що загинули в битві під Крутами. Однак далеко не всі українці знають, що то за бій, з ким і за що він вівся. 27 січня 1918 р. з Києва назустріч більшовицьким військам, що наступали на Україну, вирушив добровольчий Студентський Курінь. Він складався зі студентів Університету імені Святого Володимира (нині Київський Національний Університет ім. Т. Шевченка), новоствореного Українського Народного Університету, а також із гімназистів Київських гімназій. Вони майже не мали ніякої бойової підготовки. Молодий цвіт нашої армії - юнаків - кидали майже в безнадійну ситуацію, тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного, випробованого в боях вояцтва безжурно демобілізувалося. Курінь мав на меті допомогти українським частинам утримати станцію Бахмач. По дорозі прийшло повідомлення, що в Бахмачі уже ворог. Тому загін зупинився відразу за Ніжином, на станції Крути - за 120 км від Києва. Перемога під Крутами давала шанси відбити Бахмач, зруйнувати колії і почекати підтягнення до Києва військових частин з регіонів. Поразка відкривала ворогові шлях на столицю. Окопи українських бійців тягнулися обабіч залізничного насипу на 3-4 км. Поряд зайняли оборону більш досвідчені бійці Української Військової Школи, в кількості 250 осіб. Студентський Курінь становив до 300 юнаків. Якщо додати чотири десятки старших, не дуже надійних бійців різних національностей, то українські сили під Крутами не нараховували навіть шести сотень бійців. Проти них рухався передовий загін військ Муравйова кількістю близько 6 тисяч військових, який підтримувала вогнем артилерія з бронепотягів. У захисників Крут була тільки одна гармата.

Студентським Куренем керував студент Українського Народного Університету Омельченко. Бій тривав цілий день з ранку 29 січня 1918 р. й до вечора. Вогнем 35 кулеметів та рушниць студенти й школярі змусили захлинутися кілька атак більшовиків. Увечері, після закінчення патронів, командир правого крила - учнів Військової Школи - дав наказ відступати. Ліве крило (Студентський Курінь) чи переплутало, чи взагалі не почуло і фактично пішло у наступ. У результаті більшість загинуло під час цього неузгодженого маневру. 35 потрапило до полону. 7 полонених більшовики не розстріляли і відправили в більшовицький тил. Один із них згодом чудом урятувався. Решту убивали тут же, під Крутами - спочатку розстрілювали, а потім добивали штиками і ножами. Як свідчили селяни, що бачили страту, учень 7 класу гімназії Пипський заспівав гімн "Ще не вмерла Україна", який підхопили інші. Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого, який босоніж утік до села. Хату, що дала йому притулок, окупанти спалили.

Загалом втрати українців під час бою під Крутами становили близько 300 бійців загиблими. Втрати більшовиків під Крутами оцінюють за непрямими даними. Судячи з усього, вони немалі. Завдяки характеру бою під Крутами вони разом із пораненими могли становити до 2 тис. Відомо, що до Києва з 6 тисяч передового загону більшовиків дійшло 4 тис., хоча по дорозі до Києва, крім бою під Крутами, інших великих сутичок не було. Дорога до столиці України Муравйову була відкрита. 8 лютого 1918 р. він вступив до Києва, де почався червоний терор. У перший день захоплення Києва російські більшовики вбили 3 тис. громадян. Розстрілювали за "буржуйський вигляд", за "косий погляд", "за кожне українське слово" або й просто так, як писав очевидець тих подій поет Володимир Сосюра. Під враженням від тієї різанини Сосюра пішов у петлюрівські війська. 1944 р. він написав вірш "Любіть Україну", який за "петлюрівщину" і "бандерівщину" різко розкритикував Сталін та за який Сосюру виключили з партії. Загалом за неповний місяць окупації червоними було вбито за різними оцінками від 5 до 20 тис. громадян. Муравйов у своїх зведеннях писав, що він воював з "гайдамаками" та "щирими українцями".
Через півроку після бандитського погрому в Києві та відступу більшовиків, самого Муравйова було страчено в міжусобній бійці з більшовиками. За іншими даними, він дезертирував з більшовицьких військ і незабаром скінчив життя самогубством.

Усі багатотисячні людські жертви, вчинені російськими більшовиками в Києві й по дорозі до столиці, трапилися через безглузду і подекуди зрадницьку політику діячів Центральної Ради.
2 березня 1918 р. російсько-більшовицькі війська було вигнано з Києва, і 19 березня відбулося перепоховання згаданих вище 28 розстріляних полонених. Їх викопали з братської могили під Крутами. Над цією могилою місцеві селяни, які одразу зрозуміли, де "наші", за власною ініціативою після бою насипали курган. Серед упізнаних були студенти В. Шульгін, Божко-Божинський, О. Попович, Андріїв, Л. Дмитренко, І. Кулик, О. Шерстюк, Омельченко, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижів, Кирик, гімназисти А. Соколовський, М. Ганкевич, Є. Тарнавський, Пипський, Гнаткевич. Інших впізнати було неможливо - так окупанти понівечили під час страти їхні обличчя. До цих жертв, перелічених у "Киевской Мысли" в день перепоховання, деякі історики додають ще прізвища таких студентів, як Пурик, Нітенко, Сірик, Дикий, Лизогуб і гімназистів Кольченка, Мисана. Решта загиблих були поховані на самому полі бою місцевими селянами, і їх до Києва уже не привозили.

Бій українських бійців під Крутами часто порівнюють з боєм грецьких вояків під Фермопілами. Подібність справді є - обидва загони пішли майже на вірну смерть проти багатократно сильнішого супротивника. 480 р. до н. е. спартанський цар Леонід добровільно визвався із загоном з 300 спартанців захищати Фермопільський прохід, поки решта 6 000 греків рятувалися від варварських військ. Під час героїчної оборони проти персів загинув і сам спартанський цар, і весь його загін, та ще воїни з сусіднього міста Феспій, які сказали, що їм соромно бути гіршими від спартанців та ховатися за чужі спини. Однак, між обома ситуаціями є принципова відмінність. Від вчинку спартанців подвиг українців відрізняється насамперед тим, що до складу загону спартанців увійшли виключно особисті охоронці царя Леоніда - загартовані в численних сутичках "кращі з кращих" бійців найбільш войовничого царства Греції, та й то лише зрілі воїни - ті, що вже мали синів.
В трагічному українському випадку непідготовлені студенти віддавали задля своєї країни все, що мали. У той час ті, хто зобов'язаний був боронити країну, насамперед політики, маючи значно більше можливостей, ніж прості студенти, не виконали свій прямий обов'язок перед країною. Політики Української Центральної Ради в 1917 р., діючи за соціалістичними гаслами, популярними на той час, перешкоджали спробам тверезих політиків, зокрема Симона Петлюри і Павла Скоропадського, створити українську армію.

Крім того, в Центральній Раді за оборону відповідали люди, які були тісно пов'язані з Москвою, за деякими даними, агентурно.
Через це всі спроби організації та самоорганізації Українського війська гасилися згори. Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об'єднувало десятки тисяч боєздатних козаків у регіонах. Козакам зверху наказувалося не виявляти ніякої ініціативи. Також було наказано розформуватися цілій низці українізованих частин російської армії, які виявляли готовність воювати з російськими військами - чи то білими, чи то червоними. Усім їм наказали розійтися по домівках. Фактично, це була зрада. Між тим, Голова Центральної Ради Михайло Грушевський був людиною науки, геніальним істориком, проте далеким від реальної політики. Чи не найголовнішою вадою національної безпеки стало те, що в Україні не було організовано внутрішньої безпеки та протидії більшовицькій пропаганді, яка роз'їдала військові частини, що залишилися. У самому Києві діяло багато агентів і провокаторів, які готували путч. Тому коли російські війська під командуванням Михайла Муравйова (кількістю близько 30 тис.) рушили в Україну, їм реально не було кого протиставити. Центральна Рада поспіхом почала шукати вірні частини, зв'язок не працював, а тому швидко викликати з регіонів й організувати розпущені війська не було ніякої змоги. Влада мала під рукою кількісно дуже невеликі сили. Варто відзначити, що вже через рік і через два після Крут, під час грандіозних антибільшовицьких повстань в Україні, пересічне українське село виставляло більше бійців за Україну, ніж їх було під Крутами в січні 1918 р. Навіть не було проголошено мобілізації - лише зроблено заклик до патріотів, та й то тільки в Києві, а не в околицях, які могли дати тисячі бійців. За кілька тижнів після бою під Крутами М. Грушевський писав: "Недаремно пролилася кров тисяч українських інтелігентів та молоді, коли вона принесла духовне визволення від найтяжчого і найшкідливішого московського ярма: добровільно прийнятого духовного закріпачення!" Однак, такого закріпачення вже не було в тих бійців, які загинули під Крутами. Воно лишалося тільки в безглуздих і безвідповідальних політиків, які виявилися нездатними мобілізувати свій народ і перемогти в тих умовах, коли поразка означала смерть.