18 лютого....
Feb. 18th, 2016 12:12 pmЮля Смірнова mit Іван Пішта.
Рік назад 18 лютого Дебальцеве. Два роки назад була так звана "мирна" хода до ВР, де в Мар`їнському парку було вбито майданівців, серед них одна жінку.
1. Фейсбук нагадує дописи, де всі переживали за хлопців. Разом з ними, ніби сиділи в окопах і були під розстрілами і разом з ними переживали за кожного. Особливо чи виживуть.
Це страшно.
Дякуємо, хлопці, хто загинув, за цю боротьбу! Дякуємо, що боролись до свого кінця! Царство вам всім Небесне! Ми вас ніколи не забудемо!
Дякуємо всім хлопцям, які борються і надалі, які вижили і розповіли нам, що було в тому пеклі!
Дякуємо всім за спокій в наших містах!
2. "Мирна" хода перетворилась на пекло для майданівців. Я в той час пішла на роботу, Іван пішов в Мар`їнський парк. Те, як в них стріляли і те, як вони тікали від беркута, я вже дізнавалась по телефону від Івана, а потім вже побачила фото з фейсбука. Ввечері горів Майдан, а пізно ввечері, навіть вже вночі горіли профспілки, де була я з медикам, куди заносили поранених хлопців та чоловіків. Як би не Іван, який заскочив і почав кричати, що тікайте, бо профспілки горять, не знаю, щоб з нами там було.
А потім все було, як в тумані. 18 лютого - теж багато загинуло людей, які хотіли жити краще. Царство Небесне всім, хто не вижив в тому божевіллі! Я ці страшні дати точно ніколи не забуду!
Герой України Антоніна Дворянець.
Загинула 18 лютого на барикаді, захищаючи свободу.
Юля Смірнова Лайкати у фейсбуці - означає. що ця фото буде висіти в стрічці новин на першому місці і таким чином її бачитимуть більше людей і більше людей будуть перепощувати,як знак пам"яті і те, що ми не забудемо це НІКОЛИ, а тим більше НЕ ВИБАЧИМО тим паскудам НІКОЛИ.

ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Московіє! Мене ти пожирала,
як вішала моїх дочок, синів
і як залізо, хліб та вугіль крала…
О, як твій дух осатанів!
Ти думала — тобою весь з'їдаюсь? —
та, подавившись, падаєш в траву…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Сини мої, бандерівці, вкраїнці,
я буду вас за подвиг прославлять,—
ідіть батькам на допомогу й жінці,
дітей з ярма спішіте визволять!
На українських нивах, на московських,
на білоруських — я прошу, молю! —
вбивайте ворогів, злодюг злодійських,
вбивайте без жалю!
Нехай ще в ранах я — я не стидаюсь,
гляджу їх, мов пшеницю ярову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Повстань! І з ран — нове життя заколоситься,
що з нього світ весь буде подивлять,
яка земля! яке зерно! росиця! —
Ну як же не сіять? Як відсіч ворогу не дать!
І я сіяю, крильми розгортаюсь,
своїх орлів скликаю, кличу, зву…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Ще буде: неба чистої блакиті,
добробут в нас підніметься, як ртуть,
заблискотять косарки в житі,
заводи загудуть…
І я життям багатим розсвітаюсь,
пущу над сонцем хмарку, як брову…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Комунофашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь!
Тобі ж кладу я дошку гробову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.