![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Героям слава ...RIP....†
Aug. 17th, 2017 12:30 pm
Біль....яка зводить усе тіло і душу....
Океан сліз....які не закінчуються...
Це я везу свого чоловіка....везу з війни, щоб поховати.....
І не можу це прийняти, повірити в таке...
І не зможу....
До кінця свого життя я все одно буду чекати його повернення...
Він обіцяв мені - ВМЕСТЕ И ДО КОНЦА.
Героям слава ...RIP....†
Jun. 11th, 2017 09:39 pm
Прес-служба Залізної бригади. додає 2 нові світлини.
В наслідок ворожого мінометного обстрілу на одній з позицій Залізної бригади, загинув солдат
Березка Михайло Васильович.
Молодий солдат з Львівщини захищав від російсько-терористичних окупантів нашу з Вами Батьківщину. В своїх 21 рік був прикладом для наслідування. Безмежно любив Україну і мужньо обороняв її від загарбників.
Командування та особовий склад бригади висловлює слова скорботи родині загиблого героя. Сумуємо разом з Вами. Вічна слава герою.
Віталій Звездогляд
отримав смертельне поранення від влучання міни.
93-тя ОМБр
Вчора 93-тя окрема гвардійська механізована бригада втратила відважного воїна та справжнього патріота України
Іллю Кириченка.
Солдат перебував на бойовому чергуванні на одному з опорних пунктів в районі села Кримське. З вечора пропутінські незаконні збройні формування почали обстрілювати позиції з артилерії, мінометів, гранатометів та іншої зброї.
Час від часу супротивник оголошував «режим тиші», й наші воїни погоджувались та дотримувались угоди. Проте підступний ворог вкотре довів, що його слово нічого не вартує.
В один з таких періодів «перемир’я», приблизно о 21:30, стрілець-помічник гранатометника солдат Ілля Кириченко піднявся до брустверу, аби оглянути периметр. Пролунав вибух – терористи зненацька розпочали мінометний обстріл.
Бронежилет і шолом на цей раз не допомогли – солдат отримав поранення не сумісне з життям.
29-річний Ілля Олександрович Кириченко з Жовтих Вод Дніпропетровської області порівняно недавно почав служити в одному з механізованих батальйонів 93-ї бригади. Проте швидко встиг завоювати повагу й авторитет серед бойових побратимів.
Він був дисциплінованим, грамотним, відважним бійцем. Й залишився вірним своєму воїнському обов’язку до кінця.
Ілля був фізиком, мав вищу освіту, проте свідомо вирішив, що його місце – серед захисників України. І віддав заради нашого народу і країни найдорожче – власне життя.
Командування 93-ї окремої гвардійської механізованої бригади висловлює щирі співчуття рідним та близьким полеглого Героя, а ми, його співслужбовці та побратими, зробимо все, аби бути його достойними.
Вічна пам’ять!
Diana Makarova додала 4 нові світлини.
КЄША
"...У входа стоит очень большой Виталик. Он такой большой, что имеет постоянную проблему с подбором одежды. А я ему джинсы нашла. Я рассказывала - мне пришлось, помимо прочего, разбирать дармовой склад одежды. До сих пор разбираю. Так, кроме массовых отправок одежды на Майдан, иногда отбираю адресно - для Саши, для Юры, для Серёжи...
Виталик был среди отряда, охранявшего нас в две тревожные ночи.
Ребята тогда упорно не ложились спать, по очереди занимая пост у окна, наблюдая за двором и калиткой.
Нас пасли – машины с тонированными стёклами стояли у домика на Воноградаре.
Майдан нам выделил охрану – три бойца.
Три бойца второй сотни – Миша Борода, Люсик и Виталик – сидели у окон посменно.
Когда закончился час Виталика - он попросился к компьютеру.
- Відео хочу подивитись. Бо на телефоні то не те.
Я предоставила Виталику компьютер, и ушла. Вернулась через час. Виталик плакал, глядя в экран. На экране - остановленный ролик о Мише Гаврилюке.
- Хіба так можна? Вони ж нЕлюди. - посмотрел на меня заплаканными глазами.
Я погладила его по голове.
... Большой Виталик говорит мне, глядя простецки, но хитро’ - а такое сочетание простецкой хитрости может быть только у украинского сельского мальчика.
- От скажіть... Оті люди, що дають вам гроші, вони ще питають, чи не підемо ми з Майдану?
- Постійно питають, Віталік. - говорю я ему.
- Так ви їм скажіть, що ми нікуди не підемо, поки не переможемо. - говорит он.
- Я кажу, Віталіку, я постійно те кажу.
- Ні, ви, мабуть, не так кажете. Ви їм скажіть, що як же можемо піти, коли вже й Схід піднявся? Як же ми можемо підвести людей зі Сходу?
- А тепер ще й обладунок маєте. - смеюсь я.
- Ага... Ну так. Тепер ще й обладунок. - смеётся он в ответ. - Як же повернутись з необстріляним обладунком, та ще й без перемоги? Та мене на поріг не пустять.
- Та й люди в обладунок вкладались. - посерьёзнев, говорит он. - Що вони про нас подумають, як ми з Майдану підемо?
Я поднялась на цыпочки и погладила его по голове.
Я знаю, Виталик."
це уривок з моєї книги "Сектор V, захалявна книжечка дикого волонтера"
Цей уривок я хотіла зачитати на презентації, якраз для нього. Я знала, що Віталік мав прийти.
Але він запізнився. І я лише похитала головою, посміхаючись йому назустріч, піднімаючись навшпиньки, аби поцілувати його та погладити по голові.
Він не запізнювався в атаку проти беркутні. На фронт він теж не запізнився.
Подумаєш - запізнився на презентацію, де я хотіла взяти його за руку й вивести перед люди. Бо ж люди хочуть знати героїв книг. Та що б він сказав людям?
Мабуть, знітився б і посміхнувся своєю м"якою посмішкою.
Правда, це було саме те, що я чекала від нього. Бо перед його посмішкою важко було встояти й не посміхнутись у відповідь.
Я сама ніколи не могла встояти перед тією посмішкою і завжди ніжно посміхалась йому назустріч.
- Ти знаєш, що ти герой книги? - спитала я сміючись.
- Ага. - упевнено збрехав він.
Навіть не знаю, чи прочитав він цю маленьку новелу про себе, потім...
Для мене це було неважливим. А важливим було, коли взнавала про своїх, з другої сотні - чи живий. Чи не поранено. Чи усе є, що треба. Чи не підвів.
Не підвів. Усі, в кого питала, як там воює Віталік - казали, що класно воює. І я заспокоювалась. Бо це важливо, коли герой твоєї книги лишається саме таким, як ти його одного разу побачив і розказав про нього читачам.
Чому я називаю його Віталіком? Я знала його за позивним. Кєша - і всьо тут. І хто ж він був, як не Кєша?
Величезний-величезний. З такою м"якою посмішкою. Такою дитячою...
Коли підбирали форму майданівцям - Кєшу вдягнути було важко. Та й ті джинси на підміну - коли знайшла кєшин розмір, раділа, наче вдягла свою дитину.
Тепер нам завтра знову шукати форму на величезного Кєшу. Для його останньої дороги.
Просто помер.
Пройшов Майдан, тяжкі роки війни - і вижив.
А тут просто помер. Від чого й що сталось - завтра взнаємо. Зараз про це не думається.
Увесь час думається, що його нема. І не віриться в те.
Віталік.
Кєша.
Мій охоронець.
Боєць другої сотні. Потім боєць АТО.
Ти не підвів.
Жодного разу.
Спочивай з миром...
... я це кажу і наче знову бачу, як він посміхається мені на ті слова - і я знову не можу встояти й посміхаюсь йому у відповідь.
Мутенько Віталій Зіновієвич
Львівська область, Верен, 2-га сотня, Майдан,
батальйон Київ-2, Київ -
а післязавтра ти повертаєшся назавжди на Верен...
прощай.
Вот такой он-день победы...(((
May. 9th, 2017 06:32 pm
На знаю, как вы, а я сегодня выпью 50 грамм за Павла, которого убили российские оккупанты в День Победы. Потомки тех, кто противостоял 70 лет назад фашистам не имеют сегодня никакого морального права что-либо праздновать, ибо сами превратились в захватчиков и убийц. С 2014 года День Победы больше не ваш праздник. Да этот день в принципе не праздник. Я сегодня не с вами, беснующаяся орда, я сегодня с Украиной, которая нашла в себе смелость и силы посмотреть прямо в глаза истории и отдаёт своих лучших людей, чтобы спастись от русского мира.
Спи спокойно, Павло Валентинович.
УМЕР ИОН ДЕГЕН
Apr. 28th, 2017 08:02 pmСтихотворение «Мой товарищ»
Написано в декабре 1944 года. Долгое время переписывалось и передавалось устно с многочисленными искажениями (или в разных вариантах[16]) как народное,[17] то есть как стихотворение неизвестного автора-фронтовика. По сути приобрело народный характер.[18][19][20] Об авторстве Дегена стало известно только в конце 1980-х годов.[21][22][23][24]
Мой товарищ, в смертельной агонии
Не зови понапрасну друзей.
Дай-ка лучше согрею ладони я
Над дымящейся кровью твоей.
Ты не плачь, не стони, ты не маленький,
Ты не ранен, ты просто убит.
Дай на память сниму с тебя валенки.
Нам ещё наступать предстоит.
Евгений Евтушенко назвал эти восемь строк Дегена гениальными, ошеломляющими по жестокой силе правды:[25]
Что сделал стих Иосифа Дегена?
Разрезал он острее автогена
все то, что называется войной,
треклятой, грязной, кровной и родной.
А 9 мая Россия будет биться в конвульсиях победобесия.
Но эти строчки не вспомнит никто...RIP....
Стали известны имена погибших вчера под Авдеевкой воинов 72-ой ОМБр: Александр Кириенко, Василий Нежинский. ФОТО
Вчера во время вражеского обстрела от осколочных ранений погибли бойцы 72-ой ОМБр - Александр Викторович Кириенко из города Десна на Черниговщине, и житель Умани Василий Петрович Нежинский.
Об этом информирует Цензор.НЕТ со ссылкой на страницу 72-ой ОМБр в Фейсбук.Бойцы были прикомандированы к 72о-й ОМБр, и за два месяца службы успели хорошо зарекомендовать себя.
"Александру Кириенко лишь несколько дней назад исполнилось 20 лет: военнослужащий срочной службы, он мог вообще не идти сюда, на одну из самых опасных участков фронта. Но, как настоящий патриот и мужчина, подписал контракт и стал вместе с другими Героями на защиту Отечества.
Василию Нежинскому было 28 лет, и воевать он пошел, чтобы защитить от вражеского нашествия любимую жену и ребенка", - говорится в сообщении.
Героям слава!Артур Латченко ...RIP....†
Apr. 5th, 2017 11:13 pm
Артур Латченко,
Жалоба охопила Більськ Котелевського району на Полтавщині. На подвір’ї сім’ї Латченків зібралося чи не все село. 5 квітня прощалися із загиблим на війні на Сході України Артуром.
:(
Не відводьте свій погляд. Зупиніться, залиште справи, подивіться йому в очі. Він же не вдавав, ніби війни немає. Він же залишив усе і пішов туди, де здригається земля й падає смертельним вогнем небо. І стояв він там – до останнього.
Артур Вікторович Латченко, позивний Шумахер, народився 30 листопада 1995 року у селищі Більськ Котелевського району Полтавської області. Закінчив місцеву школу, у 2013-2014 рр. навчався у Полтавському вищому міжрегіональному професійному училищі, де здобув фах «столяр-верстатник». Після закінчення працював у рідному селі у сільськогосподарському підприємстві «Скіф».
Планував разом з товаришем почати робити меблі, але так і не встиг здійснити свої мрії. Захоплювався волейболом, мотоциклами, був асом у настільному тенісі, займав перші місця у змаганнях.
Артур був надзвичайно щирою, справедливою та чесною людиною, і навіть за часів студентства його чесніть не раз виливалася у конфлікти з викладачами, але він відстоював правду й ніколи не боявся наслідків. Позитивний, життєрадісний, усміхнений, він завжди приходив на допомогу, завжди дотримувався свого слова. Артур був уособленням людини, яка знається на справжній дружбі та вміє її цінувати.
Він і його кохана народилися в один день, у них було багато спільного, їм було про що мріяти. Він дуже любив її, часто про неї згадував у розмовах, піклувався про неї – юний справжній чоловік. За кілька годин до загибелі Артур говорив із нареченою. Вона просила берегти себе, а він пообіцяв: «Добре! Люблю тебе, моя кохана»…
Строкову службу Артур розпочав восени 2015 року, пройшов навчання у військовому центрі «Десна», у лютому 2016-го був переведений до Харківської 164 бригади (радіо-технічні війська, зенітно-кулеметне відділення), посада – кулеметник. У квітні підписав контракт і був переведений у Полтаву, де проходив службу у роті, підпорядкованій 164 бригаді. Згодом був прикомандирований до 72 ОМБр і, не зважаючи на зламану руку, пішов на передову – з жовтня 2016-го тримав оборону на шахті Бутівка. Гіпс зняв сам і на біль не скаржився, робив усе, що і його побратими.
Спочатку товариші називали його Арчі, але згодом у воїна з’явився інший позивний – Шумахер: і через його любов до техніки, а ще тому, що він ніколи не сидів на місці – постійно «ганяв». Побратими згадують Артура товариським, працьовитим, завзятим, готовим прийти на допомогу. Він ніколи не боявся, був хоробрим та мужнім, вмів посміхатися й підтримувати товаришів по зброї навіть у найскрутніші часи. Пережив немало прицільних обстрілів, а одного разу їхню позицію танк розбив вщент – Артур все одно її не покинув і давав відсіч ворогу. Не раз він виходив живим, але не того дня…
Солдат 8-ї роти 3-го батальйону 72 ОМБр.
Загинув 3 квітня 2017 року від поранення у шию. Це сталося під час ворожого обстрілу зі стрілкової зброї різних калібрів біля шахти Бутівка поблизу Авдіївки Донецької області. До лікарні його не довезли – Артур помер у машині медиків.
Поховали Героя 5 квітня у рідному селі. Залишилися батьки, сестра, кохана.
Залишились мрії та сподівання. Залишились нездійснені плани. Залишились з довічним горем рідні. Залишилась його Україна. Залишилось не прожите майбутнє. Залишилась його остання весна. Залишився його погляд... Зупиніться, залиште справи, подивіться йому в очі.
Військовий Артур Вікторович Латченко. Його ім’я назавжди закарбовано у Літописі втрат Української армії.
Літопис UA
Героям слава!Антон Вельможко...RIP....†
Mar. 30th, 2017 10:42 pm
Антон Вельможко
1989 года рождения.
Парень был отправлен из Запорожья для заключения контракта 14 декабря минувшего года. Проходил службу в 54 бригаде, которая держит позиции на Светлодарской дуге.Прощание с погибшим пройдет в субботу, 1 апреля, в 13.00, на улице Исторической, 20Б.
Ян Осока з Solomija Solomka та ще 3.
У нього не було батьків, він тільки почав збирати гроші на власну оселю, він не встиг створити сім'ю. Доля дала йому так мало, доля не дала звичного багатьом щастя, але встигла забрати життя, яке тривало лише двадцять років і обірвалось у бою за щастя інших.
"З Луганщини" - написав він в автобіографії. "Українець" - написав він в ній.
Олександр Юрійович Веремеєнко (позивний Фартовий) народився 16.07.1996 року у місті Старобільськ Луганської області.
Хлопець ріс сиротою, закінчив школу - інтернат міста Сєвєродонецьк, після чого вступив до Сєвєродонецького вищого професійного училища №98, яке закінчив 2015 року, здобувши фах "гіпсокартонник - електромонтажник". Негайно продовжив навчання вже у Рубіжанському технікумі за фахом "електрогазозварювальник".
29.07.2016 року підписав із ЗСУ контракт на три роки. З 15 жовтня минулого року перебував у зоні війни. Знаходячись на нулі, Олександр Юрійович навіть відпрошувався до технікуму, коли прийшов час зимової сесії.
Матрос, гранатометник 2-го відділення 3-го взводу 1-ї роти 1-го батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти.
Загинув 6 березня близько 13:00 в районі селища Водяне Волноваського району Донецької області внаслідок кульового пораненя, отриманного під час бою.
Поховають Героя завтра, 8 березня, у селі Чмировка Старобільського району Луганськоі області. У нього не залишилось нікого, лише тітка, з якою він багато часу розмовляв телефоном.
Я ніколи ще не писав таких страшних слів: "не залишилось нікого".
Завтра, післязавтра, через рік ми будемо вітатись, цілуватись, сміятись, розмовляти з рідними, коханими, дітьми, батьками. Ми будемо робити це безтурботно та щасливо, весело та спокійно.
Заради цього й впав на Сході один хлопець, в якого не було нікого.
Ранок. Будильник. Кухня. Чайник. Ванна. Турка. Кава. Смартфон. Новини. Одяг. Дзеркало. Сумка. Ключі. Ліфт. Подвір'я. Тепло. Діти. Повітря. Метро. Смартфон. Зупинка. Робота. Папери. Перерва. Кафе. Смартфон. Робота. Вечір. Метро. Смартфон. Крамниця. Оселя. Вечеря. Ванна. Ліжко. Смартфон. Новини. Розваги. Ніч. Смартфон. Сон. Ранок. Будильник.
Звичайна доба мирної частини України. Завтра буде така ж сама. Він за це віддав все, що в нього було.
Артур Юрійович Абрамітов народився 15 липня 1992 року у місті Суми.
Навчався у місцевій школі №18, після закінчення якої вступив до Сумського державного педагогічного університету. Захоплювався спортом, дуже добре грав у футбол і хотів стати тренером. А ще він мріяв про створення сім’ї та власний бізнес.
Артур Юрійович любив спілкування, був веселим та щедрим. Можна годинами розповідати, яким він був добрим, як вмів цінувати дружбу. Його сильними рисами були чесність, вірність, відповідальність, сміливість. У будь-яку пору доби він завжди був готовий прийти на допомогу й вирішити проблему. Артур вмів піклуватися і ніколи не давав скривдити своїх ближніх.
Друзі обожнювали товариша за його вміння привносити позитив та бути душею компанії. Він був настільки комунікабельним, що за лічені секунди міг потоваришувати будь з ким.
30.03.2016 року підписав із ЗСУ контракт.
Солдат, гранатометник 15-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади.
Загинув 26 лютого близько 18:00 в промзоні міста Авдіївка Донецької області від осколкових поранень у голову та груди під час ворожого обстрілу з мінометів та СПГ-9.
Поховають Героя завтра, 1 березня, у рідному місті. У нього залишились батьки, у котрих Артур Юрійович був єдиним сином.
Завтра, 1 березня, відкривши очі, ми знову поринемо у чергове коло проблем, радощів та тривог. Завтра, 1 березня, лягаючи спати, ми солодко потягнемося, відчуваючи, як втома плавно несе нас у сон.
І більшість може й не згадати про одного молодого чоловіка, який подарував нам ранки та каву, смартфони та метро, розваги та сон. Який подарував нам життя, а сам не дочекався весни.
Сьогодні Слов"янськ прощається з морським піхотинцем Романом Напрягло. Куля снайпера поцілила в той момент, коли Роман намагався допомогти пораненому товаришу. 14 лютого йому виповнилося двадцять років.
Стати морпіхом він вирішив три роки тому, коли в Слов"янськ зайшов підрозділ морських піхотинців. І таке було жагуче бажання, що нашвидку здав випускні іспити і подався на омріяну морпіхівську службу. Диплом про освіту отримував вже на передовій, не хотів чекати.
На прощанні так було боляче і сумно, що не міг говорити. Мабуть вперше за весь час мене трусило наче в лихоманці. І коли прощався, погладив його руки, і мені здалося, що вони ще теплі. Неправильно це все. Наші діти не повинні вмирати.
http://rian.com.ua/incidents/20170203/1021093993.html
В Днепре скончался начальник отряда ГосЧС Авдеевки Дмитрий Третейкин, - Магомедов
Он получили ранение во время одного из обстрелов Авдеевки при разгрузке гуманитарной помощи
Велика трагедія спіткала нас. 16 лютого, під час виконання бойового завдання в зоні АТО, було вбито петрівчанина, молодого життєрадісного хлопця, Сашу Корнійка. Серця наші наповнені скорботою за кращими синами України. Герої не вмирають.
Це Леонід Сазонов. Він загинув сьогодні вночі.
На сторінці ВК пост:
"Дівчатка та хлопчики! Пам'ятайте, якою ціною ви завтра підете у кафе та клуби".
Сили кожному зробити висновки. Вічна слава Воїну.
PS часом дивуюсь, які ж за нас воюють красені. Їх мужні обличчя мають бути на обкладинках найкрутіших журналів. А не з чорною стрічкою на куті фотографії
"По дорозі їхала автівка з червоним хрестом і побачив її рускій іван. І випустив рускій іван по автівці протитанкову ракету, і влучив у ціль. І нічого не ворухнулося в івані, можливо лише радість охопила той мертвий колодязь, де у інших людей знаходиться душа" Ян Осока
Ян Осока з Solomija Solomka та ще 3.
Коли повідомили, що вона загинула, то хлопці з бригади плакали, не стримуючи сліз. Деякі з них плакали вперше за всю війну. Плакали як здорові, так і ті, біля котрих вона проводила багато часу, коли вони були поранені.
Наталя Олександрівна Хоружа народилась 09.06.1972 року у місті Першотравенськ Дніпропетровської області. Мешкала у селищі міського типу Просяна Покровського району.
1990 року закінчила медицинське училище у Дніпрі, отримавши фах медсестри. Працювала у селі Зелений Гай медсестрою, згодом вийшла заміж за чоловіка з Просяної та переїхала туди.
Ця жінка була чуйною людиною, небайдужою до людського горя. Медиком вона була від Бога. Рятувати людей було її кредом життя, навіть ціною свого.
На допомогу людям приходила по першому виклику, чи то вдень, чи то вночі. Сім'я для неї була всім, а обов'язок перед совістю був на першому місці. Вона залишиться вічним прикладом мужності великої жінки, що в скрутну хвилину не залишила в біді поранених бійців.
Брат Наталі Олександрівни трагічно загинув у 11-му класі, це стало страшним ударом для неї та батьків, від якого родина повністю не відійшла. А тепер ховатимуть вже її, і неможливо просто уявити, що коїться зараз у душах батьків, на які дрібні уламки розсипалися їхні серця.
На війну жінка пішла за покликанням серця. Вже не могла дивитись на новини та бачити тих нещасних хлопців у госпіталях, тому вирішила, що вона треба там.
Призвана за контрактом Покровським РВК 30.08.2016 року.
Молодший сержант, санітар-інструктор 1-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.
Добровільно попросилася саме санінструктором роти, щоб постійно знаходитись там, де найбільше потрібна її допомога. Щоб якомога більше оглядати бійців, бо не всі хочуть їхати в госпіталі, по не дуже серйозним травмам чи пораненням. Тому вона їх оглядала, на місці ставила крапельниці. Була одночасно і за "матір", і за психолога. З кожним пила чай та вела бесіди. Її словам усі хлопці довіряли на 100%. І якщо вона описувала ситуацію "Караул!", то всі знали, що це не балачки і не перебільшення, а справи серйозні.
Загинула 2 лютого на Світлодарській дузі внаслідок прямого влучання протитанкової керованої ракети у медицинську машину, в якій вона їхала разом з пораненими. Водію відірвало ногу, зараз він у важкому стані у госпіталі.
Прощання з Наталею Олександрівною відбудеться завтра, 5 лютого, у Просяній. У неї залишились батьки, сестра, чоловік та донька.
По дорозі їхала автівка з червоним хрестом і побачив її рускій іван. І випустив рускій іван по автівці протитанкову ракету, і влучив у ціль. І нічого не ворухнулося в івані, можливо лише радість охопила той мертвий колодязь, де у інших людей знаходиться душа.
Хлопці знайдуть тебе, іван. Ножем на твоєму серці виріжуть ім'я однієї жінки - медика, яка не тримала в руках автомат, а лише тримала руки поранених солдат, щоб хоч трохи полегшити їх біль.
Героям слава!.............RIP....†
Feb. 2nd, 2017 07:27 pm
Ян Осока з Solomija Solomka та ще 3.
Від цієї світлини може на хвилинку зупинитись серце. Якщо ви захочете заплакати - плачте. Якщо ви захочете кричати - кричіть. Якщо солона хвиля підійметься до горла - це нормально. Якщо затремтять руки - ваша душа на місці.
Схиліть голови, люди. Він пішов на небо.
Сергій Васильович Пацула народився 18.09.1984 року у місті Баштанка Миколаївської області.
2000 року хлопець закінчив місцеву школу №2, після чого вступив до вищого професійного училища №9, де отримав фах "муляр - штукатур, лицювальник - плиточник".
Сергій Васильович мріяв одружитися та мати багато дітей і ця мрія його здійснилася. Дітей він дуже любив та багато свого часу присвячував своїм маленьким. Майстер на всі руки, мав талант до будь - якої роботи, до виконання завжди підходив дуже сумлінно, що прикрашало його, як чоловіка.
З 2006 року працював на птахофабриці Баштанки.
Добра серцем людина, відповідальний, мужній, люблячий сім'янин, турботливий, як чоловік та батько, він знав, де треба бути лагідним, а де - твердим, завжди правильно розставляв пріритети, а ця якість характеру притаманна далеко не кожному.
Призваний за мобілізацією Баштанським РВК 11.08. 2015 року, а через рік, 12 серпня 2016 року підписав із ЗСУ контракт.
Солдат, номер обслуги 3-ї гаубичної самохідної артилерійської батареї 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Загинув 31 січня близько 23.00 в районі селища Тоненьке Ясинуватського району Донецько області під час артилерійського обстрілу наших позицій.
Поховають Сергія Васильовича завтра, 3 лютого, у рідній Баштанці. У нього залишились мати, сестра, брат, дружина та шестеро дітей.
Кожен солдат усвідомлює, що може з війни не повернутись. Кожен солдат міцно тримається за ниточки, які зв'язують його з мирним життям. За малюнки, за світлини, за те, від чого щиміть його серце. І кожному солдату важливо, щоб його пам'ятали.
Особливо, якщо він впаде та залишиться лежати.
Alexey Alexios Lipiridi 52 хв. · Ещё двое погибших военнослужащих с утра под Дебальцевым. Солдат и девушка-медик... Их родственники уже оповещены.
