В наш час, на мій погляд, важливо пам'ятати, що Ханука -- це свято пам'яті не лише про диво маленького горщика олії, якого вистачило на 8 днів, -- але й пам'яті про диво відновлення власної держави, про диво перемоги над сильнішими, але нечестивими ворогами, про повернення до цінностей предків. Нехай світло Хануки осяє ваші домівки і наповнить силою ваші серця!
Вчорашні рефлексії
Впечатления от вчерашней #reformsnight
- Качественное управление стоит денег. Дешевая госслужба с низкими зарплатами – это дорога в деградацию. Хорошие кадры стоят денег. Экономия на зарплатах госслужащих – это самообман. Обществу нужно принять тот факт, что качественное управление стоит дорого.
- Реформы будут идти волнами, и каждая следующая волна будет более качественной, компетентной и организованной, чем предыдущая. После каждой волны, следует «разбор полетов», накопление ресурсов и новая, более качественная волна реформ.
- Не стоит страдать от своей наивности. Наивность – это не страшно. Наивность - это потенциал для роста. Пришли, попробовали изменить систему, система устояла. Значит проклинаем не систему, а становимся сильнее сами.
- Самые сложные сферы для реформирования те, которые затрагивают интересы большого капитала. В нашем случае олигархии. И в этом мы не оригинальны. Так везде и это значит, что этим сферам нужно уделять повышенное внимание и для реформирования этих сфер иметь не только интеллектуальный, а и общественно-политический организованный ресурс.
- Не нужно бояться популистов. Популисты и реформаторы – это два крыла одного процесса. Бояться нужно крайностей, безответственных популистов и безумных реформаторов. В идеале нужен микс из красивых сказок и сильных реформаторских шагов.
- Чтобы изменить страну нужен 1% активных людей с новым мышлением от общего числа населения. В нашем случае это примерно 450 000 людей. Как только появится такое количество пассионарных носителей нового мышления – страна начнет очень быстро меняться, а остальные 99% добровольно или вынужденно, примут эти изменения.
- Для того, чтобы менять страну не обязательно идти в политику. Принимая обновления и будучи проводником этих обновлений мы уже ее меняем.
- То, что старая система не сдалась и оказывает сопротивление реформам – это хорошо. Грош цена системе, которая валится от первого же натиска. Старая система сильна и это, ни плохо и не хорошо. Нужно стать сильнее, чем старая система и заменить ее на новую. Старая система – наш сильный спарринг-партнер, конкурируя с которой, мы растим новое.
- Валерий Пекарь очень точно сказал, что #зрада и #перемога – это плохие явления, ибо являются крайностями. Важны качественные изменения в обществе, а не локальные зрады и перемоги.
- Путь к богатству лежит не через экономические модели, а через ценности. Пока общество не примет новые ценности – денег оно не увидит. А поскольку для самых бедных слоев населения – эта парадигма не очевидна, нужен новый национальный консенсус, который самым бедным слоям населения будет навязан новыми элитами. А чтобы общество приняло новый консенсус, новые элиты должны уже сейчас жить этими ценностями.
Конкурентные зарплаты для лучших специалистов на госслужбе - это не дополнительные расходы, это инвестиции в страну и наше с вами благосостояние.
Например команды Prozzoro и Нафтогаза принесли более 30 млрд грн в бюджет за время своей работы. Потенциально, это деньги могут работать на каждого из нас, если бы не вымывались через коррупционное сито. Есть еще несколько примеров таких команд, но это исключения из правила, где госпредприятия это доильные коровы. Чахлые такие, худые, слабенькие, но доят их от этого еще сильнее.
Помните, власть обещала фонд зарплат для привлечения лучших специалистов на госслужбу. Прошло 2,5 года. Где фонд?
На это нужно около 1 млрд грн в год и за это время этих денег не нашли. Но нашли за пару дней 1,2 млрд на популизм для компенсации вкладчиков банка Михайловский.
Еще раз, это наши с вами деньги.
Тезисы и фото от Владислава Рашкована #reformsnight
#reformsnight
Давид Сакварелідзе: Наш сьогоднішній захід нагадує клуб анонімних алкоголиків -- добрий вечір, мене звати Давид, і мене також вичавила ця система.
#reformsnight
Альона Шкрум: неможливо зламати систему, діючи за правилами самої системи! Ми дозволили втягнути себе у довгі розмови та робочі групи. На будь-яку реформу є максимум рік, а на реформу державної служби -- лише місяць.
Ще одне: раціональні аргументи часто не працюють, потрібен скандал.
Ціна помилок.
Дешеве державне управління дуже дорого обходиться країні.
Геніальний слайд від Vladyslav Rashkovan на #reformsnight. Ось скільки міг би коштувати абсолютно новий уряд. 1.2 млрд.грн.
Саме стільки коштувала платникам податків одна афера із Банком Михайлівський. Ви все ще вважаєте, що якісне державне управління - це занадто дорого?
#reformsnight
Vladyslav Rashkovan: ми найняли хороших людей, а треба було найняти кращих. Різницю в ефективності розуміє кожний керівник -- в 10 разів.
Попит на кращих людей не був системним.
Трошки смачних цитат (soundbites)
#reformsnight
Коротко о Reforms F*ckup Night by Vladyslav Rashkovan - на фото.
И самые вкусные цитаты вечера
😎
"Украина - страна вторых возможностей".
"Парадокс треугольника Майдана:
- ex-власть - хотели удержать власть и не менять систему,
- оппозиция хотела сменить власть и не менять систему,
- гражданское общество - хотело поменять систему, но не готово было брать власть."
"Реформы идут тяжело там, где задействованы интересы ТОП-10 самых влиятельных людей."
"Мы обвиняем систему. Но система есть, когда существуют сильные государственные институты. Поэтому в Украине нет системы."
"Правовое государство может быть сбалансировано только гражданским обществом".
"В Украине политика стала шоу-бизнесом, а технократы - плохие шоумены."
"Те, кто сегодня собрались, и должны стать движущей силой перемен."
21 ноября 2013 года начался Евромайдан – третий в новейшей истории страны и крупнейший по масштабу и последствиям общественный протест. Известный общественный деятель, предприниматель, соучредитель гражданской платформы Новая страна, член Национального совета реформ (2014-2016) и преподаватель Киево-Могилянской (kmbs) и Львовской (LvBS) бинес-школы Валерий Пекар на просьбу НВ подводит итоги первых трех лет после Революции Достоинства.
— Должны ли мы в третью годовщину Евромайдана констатировать, что у нас опять ничего не получилось?
У мене складається враження, що лише в одній країні є лідери того рівня, що відповідає викликам сьогоднішнього світу, -- в Китаї. Ми ж бачимо, що ні Європа, ні США таких прикладів нам не дають. Виклики, з якими зустрічається Китай, неймовірні і нам мало зрозумілі. По-перше, необхідно забезпечити "м'яку посадку" перегрітої економіки, що втрачає темп розвитку. Фактично вони з цим впоралися. По-друге, аналогічна "м'яка посадка" відбувається в демографії -- ви знаєте, що програми обмеження народжуваності обережно скасували, а значить, проблема потихеньку втрачає гостроту. Одна з найбільших, як на мене, проблем -- це розриви між рівнями свобод в економіці й політиці. У книжках написано, що не можна мати економічні свободи і не мати політичних. Але це у книжках. Китай демонструє поки що протилежне. Найважливіше є те, що енергію людей (так і хочеться написати "мільярда людей") спрямували в економіку через позитивні приклади життєвого успіху. У нас в Україні забагато політики і замало економіки, це одна з причин нашої бідності. Нам необхідно відкрити ворота економічної свободи, дати людям можливість заробляти і багатіти своєю працею та винахідливістю. І тоді країна розквітне. А у протилежному випадку їхня енергія піде в політику, де надлишок пасіонарності жодній країні щастя не приніс. Ось один з уроків Китая.
Для тих, хто вважає, що в Китаї комунізм. Нема тут ніякого комунізму, ні на розкішних центральних вулицях, ні на вузеньких back streets, де юрмляться крихітні приватні забігайлівки, магазинчики та майстерні. Культ життєвого успіху через багатство -- це не комунізм.
Я не думаю, що європейські "ізми" взагалі підходять. Моє відчуття, що Китай ментально залишився дуже традиційним, попри смартфони і хмарочоси. Мені здається, що три основні ідеї -- культ величі своєї країни, культ старших і начальників, культ праці -- існують тут уже тисячі років.
(А червоний прапор? Ну, він і в Албанії червоний. І навіть на американському та французькому прапорах є червоний. Червоний був популярний у Китаї за кілька тисяч років до Маркса.)
(Updated)
Нарешті я переміг поганий інтернет і можу поділитися з вами вечірнім та нічним Шанхаєм.
Прошло два года после того поста. Ни один русский интеллектуал не написал за эти два года ни одной строчки про постимперскую Россию. Может, я пропустил, так дайте ссылку.
Повторю еще раз: новая Россия не родится, пока кто-то ее не придумает. Пока она не сформируется в голове у одного, троих, десяти, ста людей. Пока она не будет обсуждена хоть в кафе, хоть на кухнях. Пока она не будет описана, хоть даже под псевдонимами на сайтах, хостящихся за рубежом. Без видения, обсуждения, описания ничего не будет.
Почему это важно для Украины: старая Россия всегда представляет собой угрозу для Украины, как сильная и агрессивная, так и слабая и распадающаяся. Только новая, постимперская Россия может иметь с Украиной худой мир, который, как известно, лучше доброй войны. И то, что новая Россия всё еще не рождается в текстах, лично меня напрягает как гражданина Украины, но, похоже, слабо заботит российских интеллектуалов, которые всё надеются, что авось как-то оно будет, кривая вывезет. Не вывезет. Даже резкий скачок вверх цен на нефть не поможет предотвратить институциональный коллапс, за которым неизбежно следует коллапс инфраструктурный. Так что думайте, господа русские философы и писатели, думайте. Это ваша страна, мы за вас думать не будем. Нам есть чем заниматься.
Валерій ПекарРоссийский либерал -- это тот, кто видит будущее своей страны не империей. Таких единицы. Поэтому расставание с империей будет тяжелым. Здесь даже британский опыт не поможет. Только австрийский. Российским друзьям предлагаю срочно начать его изучать. Предлагаю три простых австрийских принципа.
1. Страна, даже родившаяся как империя и не имеющая никакого видения себя, кроме как имперского, всё равно может обрести будущее.
2. Счастье граждан важнее величия державы.
3. Когда всё рушится, остается только культура, а она вечна.
Меня пригласили на ту самую закрытую встречу новой «непружинный» политической силы, слухи о которой много мусировлаись. Пригласили, скорее как неравнодушного человека и специалиста в фин секторе, чем как блогера. Но я уточнила: запрета на публикации нет, так что считаю своим долгом описать свои ощущения и донести какую-то информацию.
Ключевые месседжи новой силы, создаваемой на базе Демальянса с узнаваемыми лицами журналистов:
- то, что началось на Майдане не возымело своего продолжения
- возникли новые бренды (БПП, НФ), но не новые системы
- новая партия – не проект под досрочные выборы, а проект на 5 – 10 лет, как формирование новой политической культуры
- деньги на партию дадут те, кто хочет изменений в Украинской политики
- вместе с тем выборы – инструмент для изменения системы
- ключевые программные действия из визии Новой Краины и Манифеста «Рефоми мають бути справжніми”
- ключевые партийные основы – отсутствие вождизма и прозрачное финансирование
- хотят стать идеологической партией
- 9 числа съезд обновленной партии
Позитив (моя субъективная оценка):
- это если не новое явление партийного строительства – то по крайней мере глоток свежего воздуха
- очень много людей в инициаторах создания – которым доверяю персоально
- среди 100 человек, которые были приглашены – тоже много знакомых, которые разделяют мои ценности
- судя по обсуждентю и вопросам – партия среднего класса и мыслящих людей
Негатив (моя субъективная оценка):
- отстуствие идеологии (ее очень маленькие зачатки) и угроза партии брендов. В корне не согласна с Максом Нефьодовым – что не важна идеологоия, что важно то, чтобы делали. В таком случае мне надо поддерживать НФ – отвечают за обещания и голосуют финансовые законы. Не согласна с Юрием Витренко – что идеология может подождать, хоть и важна. Если проект долгоиграющий – с идеологии как раз стоит начать.
Мне надолего покупатья на “конфетки” и покупать кота в мешке – я хочу понимать позицию и взгляды партии сразу – начиная от вопросов ЛГБТ и заканчивая рынком земли. Я фанат своего сектора – но одной экономикой меня не купишь. Вместе с тем из уст Мустафы и Валерия Пекаря звучало – что идеология будет формироваться.
Из-за этого вижу угрозу, что будет партия брендов – узнаваемые лица, но те, которыз не поддержит основная часть населения (хотя Мустафа говорил об инклюзивности молодых людей на местах)
- не вижу стратегии продвижения на местах – или как мы обсуждали с моим закадычным другом блогером ☺ - нет строительства снизу вверх и «партия Фейсбука» может не взлететь – на местах за нее не проголосуют.
Проблемный вопрос: не разделяю претензий к еврооптимистам, что они должны сложить мандаты. Формальная программа БПП не отличается в других – так пусть пока БПП в Парламенте побудут и дают свои голоса за хорошие ПЗУ (особенно по фин сектору – я проверю ☺).
Подытоживая – чуство очень сдержанного оптимизма, ребята займут ту нишу в истории, которая сейчас досупна. Надеюсь, у них (у нас) все полчуится и плоды их деятельности застанет даже Евгений УткинСпробую записати власні враження від зустрічі, що організована була сьогодні ініціативною групою зі створення нової політичної сили.
Наприкінці цього допису -- копі-паст короткого офіційного повідомлення. А поки що особисті враження.
На запрошення прийшло десь до сотні дуже світлих людей. Налаштовані були критично, і це добре. Ставили дуже правильні запитання. Всі запитання я записав (і не один я записував), вранці напишу відповіді. Але загалом атмосфера була дуже схвальною, більше, ніж я думав. Потім зрозумів, що то не наша заслуга, а просто атмосфера зібрання. Потрапивши в таке середовище, люди відчули себе серед своїх, дуже тепло. Цікаво буде попрацювати в такій команді.
А ось скупий (бо завтра брифінг) офіційний текст.
Сьогодні, 29 червня ініціатори створення нової політичної сили провели першу робочу зустріч з тими, хто запрошений до її спільної розбудови. На зустрічі було близько 100 відомих політиків, громадських активістів, журналістів та блоґерів, підприємців. Були проголошені принципи, якими нова політична сила відрізняється: відкриті списки, прозоре фінансування, колективне лідерство, вірність ідеології, до спільного формулювання якої запросили всіх присутніх.
Завтра відбудеться прес-брифінг, на якому буде більше інформації.
Демальянс переформатирует партию. Сейчас идет ее презентация. В нее вошли Лещенко, Наем и другие. Объявят 9 числа.
Слушаю, смотрю, а сам думаю, почему не чувствую отклика и понял... Я свихнулся на войне. Я верю в ее необратимость, и пока на фронте стреляют я не могу нормально концентрироваться на вроде бы и важных, но чуждых мне вещах.
Вот идет презентация, а у меня телефон разрывается от сообщений с фронта. И я вдруг понял, что я ментально там.
Может я не нормальный? Но все это странно мне и не близко.
А ведь нам нужны новые партии, проевропейские, проукраинские. Страну ведь не построить войной.
Передивився стрічку новин і добросовісно поставив лайки на всі пости, що ганьблять призначення генпрокурора, а також на всі пости, що вітають Юрія Луценка із призначенням генпрокурором. Ні, у мене немає роздвоєння особистості. Поясню.
1. Безсумнівна ганьба щодо порушення процедур. Черговий раз бачимо, що для них ціль виправдовує засоби. А я відношусь до тих людей, які вірять: гарної цілі поганими засобами не досягти, і якщо у вас погані засоби, то треба перевірити ціль, бо вона неправдива чи неправедна.
Разом з тим, годі бідкатися, що закон порушено, -- не перший раз і не останній. Це не знімає вини, але годі марно гаяти час і сили. Треба щось робити далі.
2. Призначення генпрокурора -- гарна новина, попри порушення закону. Так само як було гарною новиною призначення нового уряду, попри порушення Конституції.
Бо краще жахливий кінець, ніж безкінечний жах.
3. Генпрокурор з-поза меж системи -- це категорична вимога, необхідна (але не достатня) умова. Зв'язаний зобов'язаннями, він не буде переслідувати олігархів та друзів президента. Але зможе почати трощити систему зсередини, хоча би декілька разів лупанути по болючих місцях і тим розпочати процес. Зможе зайнятися Майданом та низкою інших резонансних справ. Вірю, що зможе, і щиро бажаю йому впоратися. Не все одразу, панове максималісти. Важливий перший удар.
4. Збереження олігархічного консенсусу є фактом, який всіма визнаний, тож нема чого зайвий раз бідкатися, а треба думати, що цьому протиставити. Реванш давно відбувається: голоси депутатів в обмін на збереження олігархічно-корупційного статус кво. Не перший раз і не останній, і так буде доти, доки ми не придумаємо, що з тим робити.
5. За наявності олігархічного консенсусу швидкість досягає другої космічної. Зафіксували цей факт.
6. Вся стара система себе давно вичерпала і наближає свій кінець. Вчорашні події -- це черговий крок до цього кінця. І це добре. Розвал системи буде болючим. І це погано. Ні суспільство в цілому, ні активна його меншість, що ми називаємо громадянським суспільством, не готові. І це погано.
7. З цієї точки зору будь-яка стагнація -- це погано. Будь-який рух -- це добре. Бо час уже не працює на нас, він працює проти. No news -- good news, кажуть британці. У них все гаразд. У нас все негаразд. Наше гасло: any news -- good news. Будь-які новини, що наближають кінець старої системи, є гарними.
Модернізація країни може відбуватися за європейською чи азіатською траєкторією. Європейська передбачає 300-400 років поступового розвитку цінностей, соціальних практик та інституцій. Азіатська передбачає сильну державу і слухняних громадян. Ми не маємо ні 300 років, ні сильної держави. Але ми маємо сильне громадянське суспільство та новітні технології. Ще жодна країна не проходила модернізацію в умовах поширення електронних мереж. Можливо, цей фактор спрацює.
Друзі,
Ми з колегами обговорюємо ідею електронних виборів. Для України е-вибори – реальна можливість позбутися фальсифікацій і дізнатися результати голосування ...
Mehr anzeigen
Одного моего хорошего знакомого мастерски убили в Шевченковском РОВД. Было ему 50 и был он сердечник. Были у него проблемы с бывшими партнерами по бизнесу. Судился. Партнеры поступили проще, купили ментов. И вот вызвали его в РОВД на допрос. Пришел с адвокатом, допросился, вышел. Тут следователь догоняет и просит опять зайти в кабинет, мол что-то подписать забыли. Тот поднимается, уже без адвоката. А потом крики, что его не выпускают, что ему плохо. А убили его просто. Сначала минут 15 прессовали, так что бы максимально скакануло давление. А потом, когда уже лицо покраснело -- просто сильно обняли, таким образом сдавив грудную клетку и сердце. Сердечники вообще не любят тесной одежды, узких лифтов и тем более стрессов и объятий. Вот то же самое сейчас пытаются сделать с нами. Как со страной, с народом. Нам мастерски поднимают внутреннее давление. Все против всех, эмоции бушуют, лица краснеют. А потом, как только дороги подсохнут, нас попробуют сдавить или продавить. И рассчет на то, что в этот момент внутри у нас что-то лопнет, власть схлопнется. И тогда в регионах вылезут из под земли заготовленные организаторы сепаратистских шабашей. Ну и, по идее -- в морг. Неплохо бы это понять, успокоиться, чтобы не повышать давление и сосредоточиться на объятиях, которых желательно не допускать. Но сосредоточиться должно не только общество, но и в первую очередь -- власть. Потому как Путина еще никто не отменил. А для него все ваши права на заводы-параходы -- не более чем бумажки.
Часто на вечір суботи пишу щось надихаюче, бо краща частина нації в цей час сидить у Фейсбуці. Наразі маємо великий ступінь невизначеності майбутнього. Навіть вище, ніж на Майдані: там було просто, є ми і є вони, тож або вони нас, або ми їх. Зараз дуже багато різних сценаріїв, і це означає, що ми не пройшли так звану точку розщеплення, коли стає зрозумілим, який зі сценаріїв почав здійснюватися. В такій ситуації треба тримати спокій і набирати внутрішню силу. Якщо будете нервувати, це нічого не дасть. Висока невизначеність не дозволяє щось робити проактивно, тож можна витратити трохи часу на тих, хто поруч з вами, і на себе коханого (на себе кохану). Це точно не буде марним. Keep calm and be free.
Вчора була зустріч Президента з представниками громадянського суспільства, було десь три десятки людей з дуже різних спільнот. Попередня подібна зустріч відбулася восени минулого року і повністю була присвячена змінам до Конституції у частині особливостей самоврядування... ну, ви знаєте, в яких районах. Я тоді нічого не писав, бо з таких зустрічей нема чого виносити: вони жорсткі й неприємні для всіх сторін, які щосили намагаються переконати одна одну.
Вчорашня зустріч була присвячена двом питанням: подальшій долі Мінських угод та політичній кризі. Є речі, які безумовно залишаються off records, наприклад, жорсткі оцінки учасниками обговорення тих або інших осіб та ситуацій -- такий рівень відвертості можливий лише за умов відсутності публікацій. Отже, це той рідкісний випадок, коли вмикаю самоцензуру на повну. Що можна сказати?
Про Мінські угоди. В принципі, всім уже все зрозуміло, крім радикальних адептів #зради. Мінські угоди, попри всі недоліки, зупинили відкриту війну, створили передумови для санкцій та перевели Росію зі статусу "миротворця у громадянській війні" у статус учасника конфлікту. Україна пройшла по лезу ножа, але виграла. Росію спіймали на невиконанні. Цей тайм ми виграли. Можна дискутувати, чи виправдовує ціль такі сумнівні засоби, як зміни до регламенту Верховної Ради, але, коли на кону вибір між великою війною і малою, здається, готовий заплатити велику ціну за життя тисяч українських бійців.
Про стратегію щодо Донбасу. Її нема. Її немає ні в кого -- в цей день зранку була велика публічна дискусія учасників ініціативи "21 листопада" про стратегію щодо Донбасу, і думки висловлювалися протилежні. Суспільство не має не лише консенсусу, але й навіть чітко окреслених альтернатив. І це наше, громадянське завдання. Що ж стосуватися президента, від нього Конституція вимагає берегти територіальну цілісність. Тобто, стратегія "відрізати і викинути" не для нього. Дуже сподіваюся з колегами по "21 листопада" (багато з них були присутні на зустрічі з президентом), що тема надовго потрапить у фокус суспільної уваги.
Про політичну кризу. Президент запевнив, що не недооцінює її глибину, ризики та наслідки. Я вже писав про сценарії та ще напишу детальніше зранку. Слова "переформування" та "перезавантаження" стосовно уряду вже звучали неодноразово, от тільки хто що під тим розуміє?
В усякому випадку, президент чітко підкреслив свою прихильність ідеї професійного (чи то технократичного) уряду. Це тішить, бо співпадає повністю з позицією громадських організацій. Нагадаю, що лише БПП та Самопоміч після виборів знайшли в собі мужність за своїми квотами призначити міністрів-професіоналів.
Водночас криза не лише урядова, але й парламентська. Голосів на ключові реформи марно сподіватися. І хоча особисто я вірю, що на запуск судової реформи (без якої реально далі жити не можна) триста голосів назбирається, але часто навіть 226 нема (наприклад, на закон про скасування можливості відпускати корупціонерів під заставу).
Ну і, звичайно, якщо, умовно кажучи, завтра позачергові вибори, то наступний парламент буде гірше нинішнього. Це всі також розуміють. Власне, цим і шантажують одні політичні сили інших.
Говорили і про інші теми. Про генпрокурора, про Кононенка, про ЦВК і так далі. Я би сказав, не було гострих тем, що не звучали протягом трьохгодинної розмови. Але "в сухому залишку" нічого: поки що кожна сторона залишилася при своїх.
Врешті, такі розмови вочевидь президентові неприємні, але він на них іде. Часом його можна переконати, але дуже важко і не з першого разу. З іншого боку, президент (тим більше країни, що воює) і не повинен легко хилитися, куди вітер дме. Десь є золота середина між впертістю стояти на своєму та вмінням дослухатися до суспільства. Якщо врешті ця золота середина знайдеться, Порошенко ввійде в історію непоганим президентом (історія ставить оцінки, коли спливе час). Може бути й навпаки, як з декількома попередніми. В будь-якому випадку, я би хотів, аби президент розумів: спиратися можна лише на те, що опирається.
Далі буде.
На міжнародному економічному форумі у Криниці Андрій Єрмолаєв (працює на Льовочкіна) докладно та емоційно розповідає про агресію України щодо ДНР та ЛНР, про громадянський конфлікт в Україні, про необхідність визнання та діалогу з цими утвореннями.
Хочеться запитати українських політиків: як там ваш ситуативний союз із Льовочкіним? Нормально? Перспективно? Ви все ще вірите, що можна грати з шулерами у карти?
Ризикую бути звинуваченим обома сторонами дискусії: супротивники змін до Конституції скажуть, що я продався чи перевербувався, а прихильники — що я так нічого і не зрозумів, незважаючи на чіткість і вичерпність наведених аргументів. І ті, й інші будуть неправі. Можна було би змовчати і відсидітися у куточку, але це не мій шлях. Хто зі мною разом хоче розібратися, читайте.
У цій статті я обмежуюся лише питанням «особливого статусу» окупованих територій (беру в лапки, тому що це мем, а насправді у пропонованих змінах до Конституції немає таких слів). Адже децентралізації присвячена інша стаття, та й немає у мене заперечень щодо решти пропонованих змін.
Проблема має декілька вимірів. Обмеження лише одним виміром неприпустиме. Всі хочуть простих відповідей на складні запитання, а такого не буває.
1. Юридичний вимір. Жодних слів про «особливий статус» Донбасу, як вже вище сказано, у документі немає. Йдеться про особливості здійснення місцевого самоврядування, що визначаються окремим законом, і він давно вже діє. Більше того, нинішня діра у чинній Конституції (йдеться про частину 16 статті 92) страшніша за ту, яка пропонується, і вона буде наразі вилучена, що є безумовний плюс. У юридичній площині рахунок 1:0 на користь змін до Конституції.
Юристам добре видно юридичний аспект і не видно інші. Але державою, на щастя, керують не юристи, а політики. А вони відрізняються тим, що бачать інші виміри.
2. Дипломатичний вимір. Немає жодних сумнівів, що Захід втомився від України, і тому лише наша стійкість та вірність взятим на себе зобов'язанням, хоч би якими вони були несправедливими, є єдиною запорукою міжнародної підтримки України. Загалом, у міжнародних справах справедливості немає. Сильніший завжди диктує слабшому, а слабший намагається повернути ситуацію на свою користь. Можна багато розпатякувати про альтернативні механізми, але наразі в дипломатичній площині все просто: виконання Мінських угод є безумовним зобов'язанням України перед її геополітичними союзниками, демонстрацією надійності та вірності обіцянкам. Рахунок 2:0 на користь змін до Конституції.
Хоча це й не зупинить агресора, і всі це розуміють.
3. Комунікаційний вимір. Можна звинувачувати ворогів уявних чи справжніх, але факт є факт: сутність пропонованих змін до Конституції незрозуміла не лише пересічному громадянинові, але й більшості інтелектуалів. Подивіться публікації, і ви побачите: переважна кількість їх несе страх і біль, нерозуміння і недовіру. Це означає, що комунікація провалена. І справа тут не у виконавцях, а у загальній недооцінці політиками вимог постмайданного суспільства до відкритості. Рахунок 2:1.
Водночас останні дії Президента та його команди підтверджують: вони усвідомили й намагаються виправити помилку. Їм треба буде дуже активно пояснювати у наступні тижні й місяці сутність змін, щоб отримати суспільну підтримку до моменту остаточного голосування.
4. Стратегічний вимір. Необхідно усвідомити, що ми маємо справу з багатоходовими процесами. Суспільство хоче зрозуміти всю послідовність кроків, пересвідчитися, що вони продумані. Люди хочуть довіряти і навіть допомагати, але довіра ґрунтується на розумінні, а не на сліпій вірі — адже значну частину кредиту довіри розтринькано. Ті, хто аналізує склад Мінських домовленостей, можуть побачити, що ми начебто йдемо по плану, накресленому ворогом. Тактично ми виграємо, але сильна тактика за відсутності стратегії досить швидко веде у прірву. Якою є для нас ціль війни? Що для нас таке перемога? Як ми дізнаємося, що перемогли?
Переважна частина мислячих громадян України наразі втратила картинку майбутнього. Люди не знають відповіді на просте, але найважливіше запитання: Якщо зараз погано, то завдяки чому в майбутньому стане добре? Який шлях веде нас до добра, правди і процвітання, і яке місце в цьому займають війна, Донбас, Росія? Відсутність зрозумілої кожному відповіді на ці запитання означає провал у стратегічному вимірі, навіть якщо ця відповідь добре відома у закритих стратегічних кабінетах. Рахунок 2:2, основний час вичерпано.
А може, суспільство не заслуговує на те, щоб йому пояснювали такі складні військово-політичні стратегії? І тут ми приходимо до останнього виміру.
5. Ціннісний вимір. Йдеться про Конституцію України, а вона не є виключно юридичним документом. Візьміть, наприклад, фразу «єдиним джерелом влади в Україні є народ». Чи все тут зрозуміло без пояснень? Хто такий народ? Що таке влада? Що таке джерело влади? Справа в тому, що Конституція знаходиться десь поміж юридичною площиною та морально-ціннісною. Вона не обмежується нормами прямої дії. Вона є фундаментом державного ладу, відображенням суспільного договору між громадянами України. У дипломатичній площині нинішні зміни — це вдалий хід, безумовна перемога. Але чи так само вони виглядають з точки зору цінностей демократичної держави, яка ґрунтує свою силу на довірі громадян?
Суспільство змінилось. Відтепер процес змін до Конституції — це не лише набрати 300 голосів, пройти Конституційний суд та Венеціанську комісію, але й отримати підтримку народу. Ну хоча б активної частини громадян. Якщо не підтримку, то хоча би розуміння. Не лише пояснення прийнятих рішень, не лише комунікація. А довіра громадян як цінність, а для того — принципова відкритість процесу.
Я писав неодноразово: війна не може бути виправданням для відсутності реформ, бо тоді супротивники реформ зроблять війну вічною. Висновок простий: аби перемогти, ми, народ України, мусимо йти до перемоги разом. Ми мусимо прийняти пропоновані зміни до чинної Конституції, але водночас негайно почати виправляти всі комунікаційні і стратегічні помилки. І розпочати відкритий процес творення Нової Конституції, що ґрунтується на новому суспільному договорі і стратегічному баченні України. Невизнання і невиправлення помилок підірве довіру там, де вона нині залишається.
П'ятнична зустріч в Адміністрації Президента була присвячена не лише судовій реформі, а також і децентралізації. Нагадаю, два десятки топ-блоґерів разом з провідними policy makers намагаються створити нову традицію відкритої комунікації, і черговим кроком цього руху стала зустріч з двома заступниками глави АП, Олексієм Філатовим та Ростиславом Павленком. Про судову реформу я вже написав досить скептично, тепер мова буде про децентралізацію, але з більшим оптимізмом.
Децентралізація має ті ж самі проблеми, як і судова реформа: низька правова і громадянська культура та дуже повільний темп через високу складність. Чому ж децентралізація викликала у мене набагато більше довіри?
Можливо, перша причина в тому, що ми значною мірою копіюємо іноземний досвід (певною мірою польський, дуже успішний). Але найголовніше — попри складність, маємо у цьому випадку досить чітку дорожню карту. Наявність такого стратегічного бачення підсилює віру в успіх.
Децентралізація — це дійсно довгий процес, який лише починається змінами до Конституції, що наразі широко обговорюються. Тим, хто хоче глибоко зрозуміти суть цих змін, раджу прочитати порівняльну таблицю, яку можна завантажити тут.
Для решти поясню те, що, в принципі, вже всі знають: держава системно перерозподіляє велику кількість повноважень на користь місцевих громад, і в першу чергу — формування і виконання бюджетів. Це нормальна світова практика, коли громадяни та їхні виборні представники у місті чи селищі самі керують своїми справами. Ще один дуже важливий фактор — внаслідок цього зростає правова культура громадян, громадянська відповідальність через їхню участь у місцевих справах. Іншого шляху нема, і цим шляхом свого часу йшла Європа. Навчитися бути громадянами можна лише на практиці.
На додачу, централізація є безумовною спадщиною радянської системи, коли все вирішувалося в ЦК партії в столиці. А в наших умовах лише сильна місцева влада є запобіжником федералізації, яку так бажає для нас Кремль, тому що вона руйнує країну.
Отже, заперечень проти ідеї децентралізації як такої ніхто не висловлює. Але чуємо багато сумнівів щодо реалізації.
Наприклад, є сумніви щодо префектів. Чи не станеться так, що центральна влада лише посилить свої позиції, адже права префектів чи не більші за права нинішніх державних адміністрацій? По-перше, не більші. Влада у того, у кого гроші. І коли гроші будуть у виконкому місцевого органу самоврядування, то і влада буде більше сконцентрована там. Звичайно, префект може зловживати повноваженнями — як і будь-який чиновник. Янголів на всі посади не вистачить. На те є громадянське суспільство і, врешті, суд, з яким поки що найбільші проблеми.
Особисто мене ніколи не турбували повноваження префектів. Для збереження унітарності країни треба мати сильне представництво центральної влади. Без цього регіони та громади стануть легкою жертвою місцевих баронів і барончиків, і наша децентралізація швидко перетвориться на феодалізацію. А від того один крок до сепаратизму.
Другий поширений сумнів стосується готовності місцевих еліт до бюджетного процесу. Вони ніколи цього не робили, вони ніколи цьому не вчилися. Чи впораються, а чи все буде ще гірше, ніж зараз, з точки зору дурощів, розкрадання та безвідповідальності?
Головна відповідь полягає саме у тривалості процесу. Зміни до Конституції лише запускають його, а далі треба розробити і прийняти мало не 500 законів (наприклад, про розмежування повноважень між громадами, районами, областями — у Польщі це зроблено майже бездоганно). На цей законотворчий процес піде 2 роки, і ці 2 роки треба ефективно використати для навчання, а також для створення спроможних громад шляхом об'єднання. Перші вибори органів місцевого самоврядування, що матимуть повноцінні нові повноваження, відбудуться у жовтні 2017. Для тих, яких ми обиратимемо у жовтні цього року, встигнути підготувати закони неможливо.
Доводиться також чути зауваження щодо термінології. Чому префект, а не урядник. Чому район, а не повіт (буде плутанина нових і старих районів). Куди подівся з Конституції термін «місто», і так далі.
Найбільш вагомим сумнівом, як на мене, є відсутність у перехідних положеннях чіткого терміну формування нових районів. Без цього дорожня карта не є повноцінною. І префекти мають призначатися в нові райони, а не старі.
Тема «особливого статусу» окупованих територій — занадто заплутана і важлива, тому вона заслуговує на окрему публікацію, яку вже пишу.
Щоб не забути, зауважу: зміни до Конституції скасовують загальний нагляд прокуратури — страшну і вагому частину радянської спадщини тоталітарної держави. Це само по собі дуже гарна новина.
Підсумовую. Європейські інституції в наших умовах поки що є фікцією, і дієве місцеве самоврядування — одна з них. Ми відстали на 300 років, застрягши у феодалізмі. Але потроху ці інституції приживуться, і виросте нове, велике громадянське суспільство, яке їх підтримуватиме і розвиватиме. Головне — слідкувати за кожним кроком кожного чиновника, центрального і місцевого. І це наше завдання, завдання громадян.
Внимательно изучил доклад Изборскому клубу "Наука и войны будущего" -- судя по всему, один из ключевых свежих стратегических трактатов нашего геополитического противника (примерно на таких текстах принимает свои решения Путин). Не хочется обсуждать тезисы, сформулированные на основе яркого ленинизма в теории и сталинизма на практике, несмотря на использование авторами самых современных моделей работы с будущим (что лишний раз доказывает: если вы взялись за работу с будущим, вооруженные хорошими моделями, но с взятой из прошлого онтологией, вы можете легко вместо будущего забрести в прошлое). Ограничусь несколькими цитатами (извините за их обширный размер), а потом, собственно, будет вопрос, который хочется обсудить.
Цитата 1.
"Вместо новой исторической общности людей — советского народа — на постсоветском пространстве возникло множество государств, трактующих и отстаивающих под руководством местной буржуазии свои «национальные интересы»."
Цитата 2.
"Очевидно, что Украина является важной частью мира России. И попытки оторвать её от России под лозунгом «Украина — це Европа», организованные США, создают ещё один очаг межцивилизационного противостояния, повышая вероятность ещё одной войны между цивилизациями."
Цитата 3.
"С 2007 года Российская Федерация взяла курс на осознание и отстаивание национальных интересов. Этот поворот требует новых людей во власти либо переориентации части элиты на решение новых задач. Но с 1990х годов основная часть российской власти и олигархов была ориентирована на иное, на встраивание в западный мир и обслуживание интересов западных центров силы в России. Поэтому определённый раскол российской элиты был неизбежен.
Естественно, поворот во внешней политике вызвал сопротивление Запада и в конечном итоге привёл к организации США «украинского кризиса»."
Цитата 4.
"Ставка на трансформацию массового сознания жителей Украины позволила переориентировать элиты, осуществить государственный переворот, развязать гражданскую войну и нанести огромный, разнообразный ущерб России, изменить её место в мировом геополитическом и геоэкономическом пространстве."
Цитата 5.
"Ситуация санкций, на быструю отмену которых трудно надеяться, предполагает усиление плановых начал в экономике, сильную и точную государственную промышленную политику. Воссоздание таких структур, как Госплан, Государственный комитет по науке и технике (ГКНТ), <...> Госснаб и Госкомцен, выглядит в нынешней критической ситуации не только оправданным, но и необходимым."
Насладились?
Теперь, собственно, вопрос, который хочется обсудить.
Авторы трактата, безусловно, определяют высшую цель как величие России. Однако в чем состоит это величие, как его определить?
Удовлетворение потребностей граждан с самого начала объявляется ложной целью, буржуазной, западной. Ладно, проехали.
Может быть, дело не в материальных потребностях, а в духовных? С марксистским высокомерием и эта мысль отвергается.
Может быть, величие страны определяется размером ВВП, как в США, или количеством инноваций, как в Японии, или размером населения, как в Китае? Но нет. Поскольку, с точки зрения авторов доклада, величие России выше величия этих стран, а по вышеупомянутым показателям Россия отстает, то очевидно, не на них базируется величие России.
Перебор вариантов, которым не буду утомлять читателя, и внимательное изучение текста неизбежно приводят к выводу: величие страны определяется количеством тех, кто ее боится.
В этом отношении Россия, безусловно, более великая, чем любая другая страна мира.
И это позволяет нам определить Россию не просто как империю (перечитайте цитату номер 1, пожалуйста), а как империю зла.
Практический вывод: не бойтесь, пожалуйста, Россию. Когда вы прекращаете ее бояться, вы сокращаете на единицу количество тех, кто боится, а значит, уменьшаете величие России. Вы лично можете, не сходя с дивана, внести вклад в уменьшение величия империи зла. По-моему, оно того стоит.
Вчора відбулося перше засідання Національної ради реформ. Були Президент, голова Верховної Ради, прем’єр-міністр, секретар РНБО, голова Нацбанку, практично всі міністри, керівники декількох комітетів Верховної Ради, глава адміністрації та його заступники. Почалося з камерами та журналістами, красиво і піднесено, всі по черзі говорили правильні речі. Потім камери пішли, і далі вже було зовсім інакше: без сентиментів та красивих фраз, пару разів навіть на підвищених тонах.
Отже, що таке Національна рада реформ? Як ми знаємо з історії (у тому числі новітньої), про інституції не можна судити за їхніми назвами, вони є тим, чим їх наповнюють люди. В Конституції про цей орган немає жодного слова. Але Конституцією не передбачена глибока криза державності, в якій опинилася Україна. Змінися або помри — це про нас. Ми знаходимося перед грандіозними викликами в ситуації, коли політичні еліти частково ще намагаються захистити стару систему, частково вже розуміють необхідність її зламати, а народ начебто вимагає змін, але більшою мірою до них не готовий. Врешті, про це я детально писав в нещодавно опублікованій статті на Українській Правді.
Ось в цих умовах і виник, по суті, цей надзвичайний орган як майданчик для комунікації всіх гілок влади і на додачу громадянського суспільства, яке вчора представляли Anna Derevyanko, Дмитро Котляр та я. Немає жодного сенсу цитувати офіційні документи, з якими можна ознайомитися на сайті, тож поділюся своїм власним баченням: це орган координації зусиль команд, які розробляють реформи, та пошуку згоди всіх гілок влади, громадянського суспільства, бізнесу, експертних середовищ. Порядок дій такий:
а) реформи розробляються проектними командами,
б) узгоджуються на цьому комунікаційному майданчику,
в) виносяться у вигляді готових проектів на затвердження Парламенту,
г) впроваджуються Урядом.
Звичайно, це ідеальна картинка. На практиці буде страшенний спротив старої системи, що позбавляється повноважень і доходів, яку ми називаємо Гідрою. Треба розуміти, що Гідра не уособлена конкретними людьми, яких треба просто приборкати (принаймні не завжди уособлена). Тією або іншою мірою частиною Гідри є кожен з нас, що час від часу бере участь у старих соціальних практиках. Ніхто ж не встане просто так на засіданні парламенту або уряду і не скаже: «Я проти реформ». Всі будуть за, але одні будуть потихеньку гальмувати всілякими бюрократичними чи політичними механізмами, а інші потихеньку проламувати той спротив.
Але політичний спротив не є єдиною проблемою реформ. Іншою проблемою є розчарування міжнародних інституцій, які мають це фінансувати. Отже, є завдання швидко довести ділом, а не словом, що Україна заслуговує на довіру у цій сфері. Третьою проблемою є неготовність переважної більшості громадян попрощатися із совком, і про це ми також неодноразово писали. Народ проїв, а еліти розікрали гроші на двадцять років вперед. І тепер ці роки треба якось прожити, і не просто прожити, а капітально перебудувати наш будинок в умовах, коли ми його ламаємо-будуємо і водночас там живемо, будматеріалів нема, частина будинку охоплена полум’ям, а надворі порядкують бандити. Весела задачка.
Отже, вчора на майже трьохгодинному засіданні було наступне.
1. Затвердили Стратегію 2020, яка була презентована ще у серпні. Власне, матеріали Візійний проект "Нова Країна" були значною мірою використані при її розробці, але є декілька чутливих розбіжностей. Вчора на засіданні я не піднімав цю тему: зараз треба швидко рухатися, а внести окремі зміни можна і пізніше. Головне, що Стратегія містить чітку мету, правильні вектори розвитку, повний перелік необхідних реформ (62 позиції), деталізований опис 10 пріоритетів, 25 ключових показників та низку правильних мемів (наприклад, новий суспільний договір).
2. Затверджені основні документи щодо роботи самої Національної ради. Не буду переказувати, вони будуть у відкритих джерелах. Для об’єднання зусиль трьох гілок влади створений «трьохголовий» виконавчий орган із Dmytro Shymkiv, Hanna Hopko та Айвараса Абромавичуса. Зверну увагу, що створюється Проектний офіс як штаб розробки реформ, туди будуть залучені кращі фахівці, фінансувати це готовий Європейський банк реконструкції та розвитку.
3. Далі були заслухані п’ять статусів:
-- по виконанню Угоди про Асоціацію з ЄС
-- по антикорупційній реформі
-- по судовій реформі
-- по дерегуляції
-- по реформі державної служби
Не беруся описати кожен з цих статусів, але пару ключових сьогодні протягом дня опишу.
«Ми згаяли час,» — сказав вчора Порошенко. Важко сказати, чи могло бути інакше в умовах старого парламенту, наповненого регіоналами та їхніми прибічниками, в умовах війни та неготовності більшості народу до швидких змін. Напевне, авторитарний лідер на кшталт Ататюрка зробив би більше, жорстко затиснувши всіх незгідних. Порошенко не Ататюрк, сучасна Україна не Туреччина часів розпаду імперії. Існує принципова суперечність між демократією, яка закріплена Конституцією, потверджена Майданом і оплачена кров’ю, з одного боку, та бажанням більшості людей жити в умовах соціальної держави, на яку немає грошей, з іншого боку. Реформаторам доведеться маневрувати.
І тут постає одна з головних проблем наших реформ: комунікація. Ми повністю програємо комунікацію реформ до народу та комунікацію України до світу. Без вирішення цієї основної, на мій погляд, проблеми нічого не буде. Мої пости на Facebook цієї прогалини не заповнять.
Далі буде.
Российские друзья, растерянно наблюдающие, как их любимая страна стремительно летит в пропасть, спрашивают, что же делать. Мой недавний совет получить по зубам от ОМОНа, посидеть в кутузке и вылететь с работы им не понравился. А зря. Потому что всё может быть хуже, намного хуже.
Помните, я еще с начала декабря писал о том, что каждый должен заплатить свою цену. За прощание с диктатурой, за прощание с коммунизмом, за прощание с империей. Каждая страна, каждый город должен заплатить, говорил я, и эти слова не нравились одесситам и харьковчанам, которые теперь скорее согласны, ибо цена (порой страшная) уплачена. И теперь никакие подонки уже не смогут бросить вызов моей любимой Одессе, и, похоже, никому уже не удастся раскачать мой любимый Харьков.
И мои слова еще больше не нравились друзьям из Донецка, которые могли всё же обойтись меньшей ценой, чем приходится платить сейчас. Это -- страшная цена молчания тогда, разобщенности и несмелости. Мне говорили: это вам в Киеве легко выйти, а нам в Донецке реально страшно. Я согласен, ребята, вы правы. Но от этой вашей правоты вам ведь не легче. Киев был бы в той же ситуации, не заплати он часть цены (как теперь выяснилось, малую часть) в 2004. Киев бы не поднялся в декабре, не будь Оранжевой революции, не будь Андреевского спуска, Гостиного двора и Пейзажной аллеи, не будь мартовского снега 2013 года. Можно платить по частям. Но чем позже ты платишь, тем больше ты платишь. Такой вот жестокий "счетчик".
И не надо обвинять меня в жестокости. Это не я придумал, это закон жизни. Прощание с диктатурой, с коммунизмом, с империей всегда имеет свою цену. Прощание с прошлым всегда имеет свою цену. Чем раньше начинаешь прощаться, тем меньше цена. Я не виноват, что жизнь так устроена.
Мои российские друзья, моя душа скорбит от осознания того, какую цену вам придется заплатить. Но мой разум понимает: чем раньше начать, тем меньше цена в итоге.
Московский ресторатор Арам Мнацаканов, которого безусловно есть за что уважать, так парировал "Дождю" в ответ на вопрос о гастро-санкциях: "Скажите честно, вы что больше цените: итальянское, испанское или всё-таки друзей за столом?” Грустно, но друзья за столом - это всё, что осталось у московской интеллигенции от прежней жизни. И еще немножечко фуа-гра.
Когда имеешь дело с бандитами и стараешься относиться к ним хорошо, они видят в этом признак твоей слабости. Российская элита, отчасти понимающая, в какую бездну летит их уютный мир, до сих пор не может оценить, насколько стремительно это происходит. Поэтому, просто тихо летят, позвякивая айфонами и ключами от имущества. Но главное - в массе умные и успешные люди до сих пор не могут повторить то, что в свое время удалось простым украинцам: отложить в сторону внутренние разногласия, собраться с силами, объединиться и начать возвращать власть в свои руки.
Да-да, дожевать фуа-гра, оторваться от слона со снобом, надеть любимую футболку, старые джинсы, выдохнуть и выйти на улицу. Потому что теперь власть у бандитов можно отобрать только одним способом. Через кровь.
Среди моих российских друзей много чистых и честных людей. Они всеми силами стараются понять, как остановить войну, и нас призывают к тому же самому. К сожалению, у них не получается ничего, кроме призыва прекратить огонь.
Им всем я задаю один и тот же вопрос: представьте себе, что вы в Москве в августе 1941. Да-да, именно вы, с вашими общечеловеческими ценностями и компетенциями социальной коммуникации. Каковы ваши действия, чтобы прекратить войну?
И не надо говорить, что там было вторжение, а тут восстание. У нацистов тоже были власовцы, полицаи и прочая местная пятая колонна. Технология поиска местных предателей не нова.
Так что, дорогой российский друг, хочешь остановить войну -- собирай полсотни крепких единомышленников, выходи с плакатами на центральную площадь своего города, получи по зубам от ОМОНа и от искренних "патриотов", отсиди в кутузке, получи увольнение с работы и что там еще полагается инакомыслящим в почти тоталитарном государстве. Только так останавливается война. Слабо? Тогда молча наблюдай, как из Украины вышвыривают российских бандитов, которые, возвращаясь, начинают активную фазу развала твоей собственной страны.
Правильный анализ, неправильные выводы.
Рекомендую всем прочесть.
То есть, конечно, верно, что совершается передел рынков, укрепление рейтингов и прочие среднесрочные задачи, которые решаются за счет Украины.
Но самым главным является не это. Во всех предыдущих войнах вокруг Украины (в том числе Первая и Вторая мировая) она сама ничего не получала, была не игроком, а полем. А сейчас Украина является игроком, который получает свой выигрыш -- возникает новая страна, субъект международной политики, имеющий шансы шансы на мощный рывок.
Пример: в свое время игра больших держав привела к тому, что возникла новая очень странная страна -- Соединенные Штаты Америки. Большие державы решали свои задачи. Но американский народ проявил собственную субъектность. Тогда это казалось второстепенным событием на фоне главных событий на главном политическом театре Европы.
Снова и снова повторим: рождается новое. Здесь и сейчас. Можно активно участвовать, можно проходить мимо, можно мешать. Всё равно оно будет, замысел вечности исполнится. Разница только в том, что будет вспоминать потом каждый из нас.
Буквально вчера звонил знакомый, рассказывал, что они с друзьями из Автомайдана собираются в Днепропетровск - помогать переселенцам размещаться, везут всякую технику солдатам. Слушаешь и поражаешься.
Все-таки украинцы это какая-то совершенно сумасшедшая нация. Все можем сами. Сколько лет уже мы сами ремонтируем школы для наших детей, выплачиваем зарплаты всему медицинскому персоналу, содержим милицию. Прошлой весной люди сами асфальтировали дороги (!).
Сейчас мы вообще вышли на новый уровень:
Организовать полевой госпиталь, где нужно проводить сложнейшие операции? Да ерунда, сейчас будет.
Накормить тысячи человек, и чтобы вкусно? Легко! И чаек заварим.
Привезти шины на Майдан? Полгорода до сих пор ими завалено.
Вооружить армию? Фигня вопрос. Собираем бронежилеты, экипировку, лекарства, машины. Сотни цивильных людей сейчас заняты тем, что переправляют нашим солдатам провизии и оружие. Переселенцев расселяют по квартирам. Откуда-то достаются тепловизорные прицелы, кевларовые каски, какие-то адские механизмы, о существовании которых мы даже не подозревали еще пару месяцев назад. Люди находят деньги, находят необходимые вещи, находят дорогу и везут все это военным.
Мне кажется, наши политики должны очень беспокоиться о том, что в один прекрасный день мы оглянемся и поймем, что сами мы можем вообще все.
#бендеровцылютуют
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
branchandroot
